Про політичні програми

Posted: 12.10.05 in Политика

Щось захотілося мені відповісти на політичні пропозиції. Ось на ці: Політика, яка мене влаштує.

Спочатку – чому вибрав саме цей текст. Тут два основні аргументи. По-перше, він обстоює правоцентристську ідеологію, яка мені близька. По-друге, він є досить типовим зразком такого ідеологічного підходу.

Тепер по структурі текста. Він поділяється, загалом, на дві частини: пропозиції щодо структури економіки, та пропозиції щодо правоохоронної практики. Щодо цього поділу – я цілком згоден з бородатим живодером Марксом, тобто структуру економіки вважаю базисом, а політику і суспільні практики – надбудовою на ньому. Якщо трохи розвинути тему стосовно розглянутих питань: я не вірю, що потяг чиновника до незаконного збагачення можна зупинити будь-якими репресіями. За товариша Сталіна репресії проти адміністративного апарату були підняті на нечувані висоти; тим не менше, чиновництво крало, як напередодні кінця світу. Особливо викінчено це відбувалось протягом ВВВ, але і в мирний час процвітало. Книга “Теория и практика вредительства в советской торговле” дає непогану уяву про стан речей. Тобто, єдиним дійсно дієвим засобом боротьби з чиновницьким свавіллям є побудова економічної системи та соціальної структури, за яких діяльність, направлена на збагачення адміністративними методами, стає маловигідною. Таким чином, пропозиції з реорганізації правоохоронної практики в даному тексті є суто вторинним елементом. Завдання “різке скорочення адміністративного навантаження на всі сфери життя” вирішується (або не вирішується) незалежно від успіху їх впровадження, тому варто зосередитись на обговоренні економічного блоку.

Чи ведуть описані в тексті перетворення до досягнення заявленої мети? У великій мірі так. Впровадження і розвиток конкуренції в царині адміністративних функцій, безумовно, роблять хабарництво (в різних його проявах, не обов’язково майновому/грошовому) на всіх ланках системи набагато менш вигідним, ніж за сучасного монополізму. Зрозуміло, це саме стосується і економіки в цілому. Тобто, розвиток конкуренції на всіх рівнях, як головна мета держави, є цілком прийнятною концепцією.

В якості жарту: чому кожна держава має лише один антимонопольний комітет?

Тепер знову до справи серйозно. Чи є в концепції недоліки? Наскільки я бачу, є. Принципових вбачаю два.

По-перше, постає питання інтеграції, узгодження, та координації адміністративних функцій, виконуваних різними суб’єктами. На прикладі, згаданому в тексті: якщо паспорти видають кілька різних організацій, все одно треба мати деяку державну структуру, яка створить єдину форму паспрта, та буде контролювати її додержання у виробництві. І тут ми знову потрапляємо в лещата адміністративного тиску. Зокрема, можна розробити технічне завдання на виготовлення документа так, що воно може бути виконаним технічними засобами, які має організація А, але не має організація Б. За відповідну винагороду, звичайно. Ну, а як реалізується “людський фактор” при перевірках “правильних” та “неправильних” організацій – не треба і говорити.

По-друге, постають питання реалізації завдань соціального захисту. Розподіл бюджетних коштів серед матеріально незахищенних верств населення – основа, опора та підмурок сили всіх типів політиків, що доривалися до влади на нашій грішній території. Безумовно, вибиття цієї підпорки в значній мірі вирішить завдання демократизації суспільства та оздоровлення економічних відносин. Але як це зробити? Я навіть не кажу про проблему переходу від державних дотацій до раціонального використання: одна нескінченна епопея з цінами на газ для побутових споживачів дає величну ілюстрацію того, як ниці індивідуальні мотиви десятиліттями не дають виправити систему, котра не влаштовує нікого із до неї залучених.

Добре, не звертаючи увагу на інстинкт політичного самозбереження влади, замість державного пенсійного фонду впроваджуємо приватні, а солідарну пенсійну систему замінюємо на накопичувальну. Але, в такому разі, хто буде опікуватись людьми, не здатними заробити ані на пенсію, ані на медичну страховку? Так, зрозуміло, у ринковій та абсолютно конкурентній економіці ці люди відіграють роль економічного компосту, і їхня доля нікого не хвилює. Але, навіть якщо полишити гуманітарні міркування, в теперішніх умовах побудова такої системи неможлива. Тобто, знову виникає потреба в монопольному державному фінансуванні: на відміну від керування пенсійними фондами, я не можу уявити, щоб утримання інвалідів дитинства могло стати вигідним бізнесом. Отже, знову маємо предмет клопоту держустанов, нескінченних спекуляцій “потребами соціально незахищених”, та крадіжками грошей на цьому підгрунті.

Тепер до висновків.

Чи вирішує текст задекларовані проблеми? Так, але лише частково. Чи означає це, що він є непридатним в якості політичної програми? Ні, не означає. Але означає, що задекларовані в ньому цілі не можуть розглядатись як остаточні, а лише як проміжні. В разі їхнього досягнення (хоча б часткового) неодмінно постануть питання стабілізації ситуації та подальших дій.

Тому, якщо уявити програму політичної сили, побудовану на описаних засадах, така програма має бути відразу задекларована як проміжна.

Ну, і інше велике питання – опис ціни перетворень. Цього немає ані в запропонованому тексті, ані в жодному з програмних документів сучасних українських політичних сил. Але це питання в кількох абзацах вже не розкриєш, тут потрібен окремий величенький “твір-роздум”.

Advertisements
Comments
  1. silver account says:

    Фашизм. До визначальних ознак цієї політичної ідеології відносять: тотальний контроль з боку партійної фашистської еліти над суспільним і особистим життям громадян; знищення демократичних прав і свобод; залежність індивіда від інтересів і потреб нації, соціальних мас, заздалегідь визначених фашистським керівництвом; ієрархічність соціальної структури суспільства; зрощення надцентралізованої бюрократичної машини держави з фашистською партією; перенесення внутрішньополітичних проблем у площину геополітики та формування “образу ворога”. Фашизм сповідує політику так званого “соціального дарвінізму”, за яким “сильнішим” народам чи расам не тільки визначено панувати над “слабкішими”, але також їхнім правом і обов’язком є встановити це панування. Фашизм як ідеологія виник після Першої світової війни в Італії, і вже 1922 року фашисти прийшли до влади у цій країні, отримавши значну більшість у парламенті. Преса потрапила під сувору цензуру, політичні партії були ліквідовані, фашистський партійний апарат сконцентрував всю політичну владу в країні, заборонялися будь-які страйки, а новостворені промислові “корпорації”, що покликані були об’єднувати підприємців і робітників, поставили економіку Італії під фашистський контроль. Гітлерівський націонал-соціалізм (нацизм) поряд із цими “досягненнями” фашизму наголошував на виключній ролі арійської раси серед інших народів світу та необмеженій диктатурі однієї особи — вождя, який уособлює націю і стоїть на вершині владної піраміди у фашистській державі. Хоча фашизм був заборонений внаслідок перемоги у Другій світовій війні сил антигітлерівської коаліції, організації, що сповідують неофашистську ідеологію, існують сьогодні у багатьох країнах світу.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s